нові казки

глибоко сумніваюсь, що напишу ще хоч якусь септмінорку. для того уже потребую стабільної і незмінної панночки. а якщо така й трапиться, то це вже будуть геть не ті септмінорки. не знаю чи кращі, та все ж. інша річ, що пистаи коротку прозу моментами кортить. а якщо усе те коротке ще й обв’язати навколо і між собою, то було би гуд. писав годину тому, що маю натуру давати назви тому, чого ще не створив. дитяча мрійницька звичка. то ж я собі надумав, що вартує нарешті вивільнити усе те, що потрапляє мені на очі та в голову, коли гуляю тою вулицею Погорілого театру. сьогодні за вечерею збагнув, що це буде найкраща для неї містифікована назва. бо до театру причетна, хоч і дотично, а синагога там таки горіла, та й погорілий театр має в собі якусь нотку совєтчини на близький манер. але то таке.

уявіть заголовок “Вул. Погорілого театру”.
підзаголовок “казки для повій”.

а далі купа міщанської фантастики та ретроградщини з солідними трансплантаціями спогадів та вигадок, з вкрапленнями еротики та криміналу. чи навпаки. незрозуміло що звідки витікає і чим завершується, де кожна оповідка – то окреме життя, інколи епоха й вимір. але кожну з них можна розказувати за горнятком кави юній повії, що цмулячи цигарку викинула ноги крізь прочинене вікно кам’яниці номер 27 на вул.Погорілого теартру о п’ятій весняного ранку.

*оповідач натягає капелюха на очі, широко і беззвучно усміхається і спускається сходами геть*

кола

…вірші майже закінчились, тож в якості казки наніч перейшов на септмінорки. аж зараз зауважив, що перша з них –  “Уже було” 12го року.

“Ерін” (з циклу септмінорних фантазій)

“Географія” (з циклу септмінорних фантазій)

я досліджуватиму тебе, білосніжна Антарктидо з темпераментом Африки. пальцями блукатиму пустелею та губитимусь в лісах твого волосся.  підкорюватиму твої вулканічнорожеві вершини грудей та пірнатиму у мальовничо морські глибини лона. дюнами твоїх сідничок я прокочуватиму вітри свого сміху, а вночі милуватимусь зоряним сяйвом твоєї спини, щоб кожного дня повертатись до двох сонць твоїх очей. незвідано прекрасна Антарктидо, замети мене теплом своїх снігів.

20141128, Lemberg

“Холодний” (з циклу септмінорних фантазій)

Люби мене свіжо. Люби так, як ніколи до того, як сотні років назад. Люби, як учора на підвіконні, як позавчора у шафі та десь  весною проносячись потягом поміж містами України. Поміж нічними та розкинутими під коливання вагонів. Люби мене вперше, вдруге, знову і востаннє. Просто люби мене.

Обіймай мене ніжно. Обіймай так, як завжди обнімала, як ніколи не обнімеш. Обіймай мене до задушення, до втрати свідомості, до появи слідів тебе на моєму тілі. Обіймай мене як тоді, коли сама не пам’ятаєш. Обіймай мене голодно і спрагло, наче чужого.

Цілуй мене хижо. Цілуй наче звір востаннє цілує м’ясо, наче малюк вперше цілує повітря. Цілуй мене в губи. Цілуй пристрасно та жарко, до крові, до крику, до відірваного даху, до втраченого польоту, до жалю, до болю, до ранку. Цілуй мене вчорашньо, цілуй не насправжки, врешті-решт, цілуй!

Кохай мене. Кохай всім, що маєш, ну хоча би собою. Кохай.

… а я лежатиму поряд, топитиму очі у чомусь перпендикулярному, не говоритиму, не плакатиму, не відповідатиму взаємністю і взагалі, здається, не дихатиму. Я лежатиму уже назавжди твоїм, назавжди чужим та уже з годину як холодним.

20121025, Lemberg

Такий чужий до біса блюз (що вже, бути септмінорці)

Він не вартує більше трьох акордів. Цього достатньо, щоб вилити з себе геть усе. І достатньо, щоб залити в себе ж стільки. Я не здужаю стільки бренді, не відпущу таку пишну бороду і не зможу байдуже сидіти на ранчо. Такі собі стереотипи зацьонтого європеоїда.

Насправді, коли хтось так протяжно-ліниво тягне свої лінії, коли гітара лише на другу долю згадує, що мала би щось та й бринькнути, коли три четверті звучать з характером чотирьох і понад усе те – лиха, замучена, виболена, але вже з плином часу самоіронізована історія,.. Коли такий крикливий від душевної безвиході та опіків спиртного приспів ріже далі й далі, я згадую ту, кого досих пір називаю останньою.

У кожному розтягненні нот – її лінощі. У кожному акценті – її риси. У кожному викрику – її екстази. Кожна композиція, чим забутіша і чим відлюдніша й піщана, віє її тілом. А я досі не розумію, як під цей біль кохатись. Втім, щоразу, коли вчувається щось із загубленого заходу, уява так і малює, як красиво вмирає верхи вона.

20141116, Lemberg

Руки (з циклу септмінорних фантазій)

Розпускає руки і хтиво усміхається, наче дізналась якусь непристойно приємну таємницю. Плавно ховає їх під пояс з льону.
Розпускає руки і по-жіночому ледь стривожено затримує в очікуванні подих. Закрадаючись, торкається найсокровеннішого і найтеплішого у собі.
Розпускає руки і пірнає в химерний танець рук, в хвилі тепла, що наростаюче розкочуються тілом. Віддається дикому ритму мікрорухів. Віддається собі.
Розпускає руки і десь передчуттєво стогне. Протяжно й уривчасто, до забиття духу, до спалахів світла в очах.
Розпускає руки і в голові тримає лише моє ім’я.

20141113, Lemberg

“Кіно” (з циклу септмінорних фантазій)

Коли я зніматиму кіно, я нічого не зміню. Зі свого пошарпаного, але режисерського кріселка я кричатиму у рупор акторам, щоб робили побільше дурниць, викинули з голови логіку, і взагалі, забули про сценарій. Я більш ніж впевнений, що зіграють вони саме так, як потрібно. Вони робитимуть ті самі помилки, грузнутимуть у тому ж багні, і подібно нам, не знаходитимуть жодних виходів. Мої актори гратимуть у гру. Ту ж, що і ми, але у іншому житті. Вони почнуть бавитись у порно, перечити гравітації, розбивати свої голови, але лише одного будуть притримуватись – заставлю їх любити. Яке ж кіно без любові? На фоні тотального ідіотизму та власноручного проблемостворення вони любитимуть. Ще би ні, я ж у рупор наполягатиму на цьому. І коли я нарешті зніму це найбезглуздіше, але таке правдиве кіно, я нічого не зміню. Навіть наших імен. Глядач всеодно нічого не зрозуміє, нікого не впізнає. Чому? Бо до того часу ми вже постарієм.

20121011, Lemberg

“На незабудь” (з циклу септмінорних фантазій)

Залиши мені хейліт. Щоб я ще кілька днів вертався подумки до тебе. Спраглої, теплої, майже не ніжної і без п’яти хвилин, без п’яти рухів, без п’яти укусів голої, запаленої та безпам’ятної. Повільно рви ці дві складки шкіри та слизівки, впинай свій вчорашній манікюр обабіч мого хребта, люби мене взамін мені, інакше забуду. Вже коли проводжатиму поглядом таксі, роз’яреними губами цельсії чаю, а нюхом – те, у чому спали, я почну забувати. Зі швидкістю осідання еритроцитів, фрагментами та деталями рівно до того моменту, коли запалені губи якогось ранку я спишу на погоду. А поки люби мене взамін, майже ніжно, майже на незабудь.

20121008, Lemberg

“Наївна” (з циклу септмінорних фантазій)

Наївна

забути? як так забути? ах, моя юна наївна дівчинко, ти якраз дійшла того моменту, коли отруїлась, просякла всім нашим, але ще не втямила, що ж то таке. у твому носику ще висить запах натертого паркету, на твоїх туфлях ще навіть є трохи парафіну, твої спогади такі яскраво-свіжі, а костюми для змагань так і висять у шафі ще досі не продані.

покинула. далі думаєш, що вдасться викинути їх з голови? ну-ну… а то часом не ти баунсуєш самба-кроком, коли миєш посуд? чи це я малюю носочком правої ступні ронди, поки читаю перед парами в коридорі? і признайся (я ж бачив), що розсікаєш повітря у порожніх провулках таким затягнутим плетінням, мов хочеш заповнити ним цілу лінію танцю. ти ще віриш, що забудеш?

моя юна наївна дівчинко, хіба тобі не казали, що правильно не “бАльные танцы”, а “бальнЫе танцы”? колишніх танцюристів не буває. тим паче бальників. а ти “забути”, “забути”…

витягай з коробки свої “лодочки”, паркет любить, коли по ньому пливуть.

20121002, Lemberg