глибоко сумніваюсь, що напишу ще хоч якусь септмінорку. для того уже потребую стабільної і незмінної панночки. а якщо така й трапиться, то це вже будуть геть не ті септмінорки. не знаю чи кращі, та все ж. інша річ, що пистаи коротку прозу моментами кортить. а якщо усе те коротке ще й обв’язати навколо і між собою, то було би гуд. писав годину тому, що маю натуру давати назви тому, чого ще не створив. дитяча мрійницька звичка. то ж я собі надумав, що вартує нарешті вивільнити усе те, що потрапляє мені на очі та в голову, коли гуляю тою вулицею Погорілого театру. сьогодні за вечерею збагнув, що це буде найкраща для неї містифікована назва. бо до театру причетна, хоч і дотично, а синагога там таки горіла, та й погорілий театр має в собі якусь нотку совєтчини на близький манер. але то таке.
уявіть заголовок “Вул. Погорілого театру”.
підзаголовок “казки для повій”.
а далі купа міщанської фантастики та ретроградщини з солідними трансплантаціями спогадів та вигадок, з вкрапленнями еротики та криміналу. чи навпаки. незрозуміло що звідки витікає і чим завершується, де кожна оповідка – то окреме життя, інколи епоха й вимір. але кожну з них можна розказувати за горнятком кави юній повії, що цмулячи цигарку викинула ноги крізь прочинене вікно кам’яниці номер 27 на вул.Погорілого теартру о п’ятій весняного ранку.
*оповідач натягає капелюха на очі, широко і беззвучно усміхається і спускається сходами геть*
N.Sh. 