Коли я зніматиму кіно, я нічого не зміню. Зі свого пошарпаного, але режисерського кріселка я кричатиму у рупор акторам, щоб робили побільше дурниць, викинули з голови логіку, і взагалі, забули про сценарій. Я більш ніж впевнений, що зіграють вони саме так, як потрібно. Вони робитимуть ті самі помилки, грузнутимуть у тому ж багні, і подібно нам, не знаходитимуть жодних виходів. Мої актори гратимуть у гру. Ту ж, що і ми, але у іншому житті. Вони почнуть бавитись у порно, перечити гравітації, розбивати свої голови, але лише одного будуть притримуватись – заставлю їх любити. Яке ж кіно без любові? На фоні тотального ідіотизму та власноручного проблемостворення вони любитимуть. Ще би ні, я ж у рупор наполягатиму на цьому. І коли я нарешті зніму це найбезглуздіше, але таке правдиве кіно, я нічого не зміню. Навіть наших імен. Глядач всеодно нічого не зрозуміє, нікого не впізнає. Чому? Бо до того часу ми вже постарієм.
20121011, Lemberg
N.Sh. 