зайорзавшись із роботою, нормально не перемкнувшись із режиму свят та проводячи клапоть часу в ізоляції посеред лісів, все гостріше чується потреба у своїй затишній кухні. бракує тих щасливих моментів, коли уже звечоріло, ти запарив собі ароматного чорного чаю, з колонок щось перебирає на клавішах Оскар Петерсон… коли уже нікуди не потірбно іти і можна щось читнути незатійливе, поворкувати в мережі з панночками чи викладати ідеї з голвои на папір. або можна вимкнути музику і взявши кларнета чи гітару самому її і творити.
бракує вечорів, коли фітькаєшся на якусь білякультурну подію, щоб вдовольнити свої естетичні потреби і накричатись “браво!”. або просто виманивши котрусь із муз цмулити з нею півсолодке і гладити по стегнах. чи ранків, коли прокидаєшся у своєму ліжку, коли ковдра ідеальна і сніданок готується легко і натхненно, надто якщо не для себе єдиного.
ото вкрав собі вечір в Кристинополі, закутався у теплого светрика (бо мерзлячу тут весь час), запарив Ерл Грей, ввімкнув Лестера Янга і намагаюсь не надокучати своєю допитливістю столичній служниці храму Афродіти. і хоч повітря не те, хоч квартира не та і спокою всеодно бракне, я майже почуваюсь у майже клаптику мого дому.
N.Sh. 